PHNjcmlwdCBkYXRhLW91dHN0cmVhbS1pZD0iMTI0OSINCmRhdGEtb3V0c3RyZWFtLWZvcm1hdD0iZnVsbHNjcmVlbiIgZGF0YS1vdXRzdHJlYW0tc2l0ZV9pZD0iU1RCX0Z1bGxzY3JlZW4iIGRhdGEtb3V0c3RyZWFtLWNvbnRlbnRfaWQ9InZpa25hLnN0Yi51YSIgc3JjPSIvL3BsYXllci52ZXJ0YW1lZGlhLmNvbS9vdXRzdHJlYW0tdW5pdC8yLjAxL291dHN0cmVhbS11bml0Lm1pbi5qcyI+PC9zY3JpcHQ+

Звинувачення українських журналістів через поїздку на Донбас

Вікна-Новини

«Зрадники Батьківщини, поплічники терористів, колаборанти!» Що тільки не лунало в бік журналістів, акредитованих в самопроголошеній «Донецькій народній республіці», список з якими опублікував сайт «Миротворець». Основні звинувачення були адресовані саме в бік українських журналістів з кількатисячного списку, які нібито своєю акредитацію визнали сам факт існування «ДНР». Також їм не можуть пробачити, що вони під час війни пішли на співпрацю з ворогом. Мовляв, отримувати «офіційний» дозвіл на роботу на окупованій території — це зрада. Та й, зрештою, на переконання критиків, з дозволу і під наглядом бойовиків неможливо писати правдиві репортажі, бо ті покажуть лише те, що дозволено.

Оминаючи бурхливе та емоційне обговорення теми не лише в соцмережах, але навіть в кулуарах Верховної Ради, ми спробували розібратися, а чи взагалі є сенс в журналістській роботі з «дозволу» на окупованих територіях, якщо ти представляєш країну, що є учасником військового конфлікту.

Героями наших розповідей є журналісти, які були акредитовані в «ДНР» протягом 2014-2015 років.

У кожного своя історія: хтось більше не хоче туди повертатися, хтось мріє повернутися, але боїться, а комусь просто більше не дають акредитації.

Олена Лунькова: «Ми самі будуємо стіну між людьми»

Журналістка програми «Вікна-Новини» телеканалу СТБ Олена Лунькова хоче вп’яте поїхати в окупований Донбас.

Але після останньої спроби отримати акредитацію, їй відмовили. Та ще й телефоном повідомили, що вона небажана там особа.

6a2d08f-lunkova--1-

Олена Лунькова

Репортерка підозрює — причиною могла стати її військова освіта (військова кафедра університету «Львівська політехніка»), про яку вона згадала у своїй детальній автобіографії. Її вона писала для того, щоб отримати військову акредитацію в окупованому Донбасі. До того Олена працювала з цивільною акредитацією, яка дозволяла вільно знімати на вулиці з камерою та мікрофоном.

«Як журналісту мені було цікаво і вкрай важливо побачити все своїми очима. До цього я постійно висвітлювала події в АТО і відчувала, як мені бракує погляду з з іншого боку.

Крім того, я вважаю непрофесійним писати сюжети, посилаючись на відео з інтернету, відзняте окупантом. Тоді чим ми відрізняємося від російських ЗМІ, коли не будучи на місці, говоримо про те, що там відбувається?», — пояснює УП Олена.

Крім власної цікавості, Олену в Донецьк потягло переконання, що її глядачу важливо знати про життя українців на окупованій території, як вони себе там почувають і про що думають.

«Інакше ми самі розділяємо людей на своїх і чужих, будуємо стіну між ними, мовляв, тут всі патріоти, а там всі зрадники. Але ж, насправді, не все так просто і однозначно», — пояснює журналістка.

У перше відрядження «у розвідку» вона поїхала без телеоператора, оскільки охочих ризикувати не знайшлося.

Вже на першому пості бойовиків за Волновахою дівчина згадала, що забула зняти кулон у вигляді тризуба під светром. Всі інші «опізнавальні» знаки знищила — фото з АТО та номери телефонів військових.

6353060-lunkova--5-

«Тут на блокпості заходить «денеерівець» і вигукує «Слава України!» Всі мовчать, я шокована, а він: «Всі свої, проїжджайте». Тобто це була така перевірка. Вони певні, що справжні «бандерівці» одразу дадуть відповідь «Героям слава!». Далі до Донецька вже жодних перевірок не було», — пригадує перший візит в Донецьк у грудні 2014-го року Олена.

На паспорт з львівською пропискою звернули увагу вже тоді, коли Олена підійшла під Донецьку облдержадміністрацію і пояснила чоловіку у формі з автоматом, що хоче тут отримати акредитацію.

На «місто Львів» у паспорті збіглися глянути і інші автоматники.

«Ми розговорилися, дехто мені показав свої паспорти, і я була здивована, що там була і Запорізька, і Харківська, і Одеська область. Для мене це було відкриттям, бо я була переконана, що там воюють всі місцеві і росіяни» , — розповідає Олена.

807120f-lunkova--4-

Росіян журналістка зустріла вже у їхньому «МГБ» — «Министерство госбезапасности».

Там всі журналісти з України проходять співбесіду на отримання акредитації.

«Чому я думаю, що це були росіяни? Вони себе вели по-іншому, в них не відчувалося тої агресії і ненависті, яка є в місцевих бойовиків. Співбесіда тривала годину, питали, чому я сюди приїхала, як ставлюся до того, що тут відбувається, навіщо це мені взагалі треба, якщо нібито в мене давно заготовлені тексти сюжетів», — згадує журналістка.

Тиждень вона прочекала на акредитацію, але її так і не дали. То ж знімала на вулицях приховано на мобільний.

Вже, коли дівчина повернулася в Київ, їй подзвонили з «ДНР» і повідомили, що може приїжджати і працювати.

8d014c3-lunkova--6-

«Закиди, що таким чином журналісти йдуть на співпрацю з терористами — примітивні. Тоді можна казати, що лікарі, які там лікують, ідуть на співпрацю з терористами. Ніяких умов мені не висували, я просто взяла папірець, який дозволяв відкрито знімати з мікрофоном і камерою на вулиці і не боятися, що зараз мене затримають і кудись відвезуть» — пояснює Олена.

У своєму першому репортажі Олена показала літніх людей, що стали жебраками, магазини брендового одягу, в яких закуповуються дружини лідерів самопроголошеної «ДНР», довгі черги за гуманітарною допомогою та розваги бойовиків в нічному клубі, попри комендантську годину.

«Може я й не привезла сенсацію, яку там дійсно складно відкопати, але завдання журналіста не лише боротися за сенсації та ексклюзиви, але і за уми тих людей, які там живуть. Вони нас дивляться в інтернеті, і коли бачать, що ми про них не забули, показуємо дійсно те, що в них відбувається, їхні проблеми, то це ламає їхні стереотипи, що українські ЗМІ все перекручують.

a32e1c5-lunkova--3-

На акредитації старе прізвище Олени «Шевчук». Саме так вона записана і в списках «Миротворця». Коли місцеві мешканці бачили мікрофон СТБ, підходили до мене і питали, чому ми, по інший бік фронту, називаємо їх терористами? Доводилося пояснювати, що ми не їх так називаємо, а лише тих, хто із зброєю. Вони певні, що ми всіх їх ненавидимо. Тобто з ними треба говорити. Деколи я давала їм мікрофон з словами: «Кажіть в камеру все, що хочете». Мені здавалося, що півгодини розмови з ними якось впливало», — розповідає журналістка.

За її спостереженням, частина тамтешнього населення вже не вірять ні російським, ні місцевим телеканали, які не показують усіх проблем: «А 80% людей взагалі байдужі, яка буде в них влада, аби тільки не було війни. Тому за уми людей треба боротися, а не відмовлятися від них. Хоча , я розумію, що ці уми повернути буде важче, ніж території».

За повернення людей їй доводилося боротися в буквальному сенсі, визволивши двох полонених. Один з них — водій знімальної групи, який терміново сам виїхав до Києва і зник по дорозі.

«Ми по навігатору в його машині вичислили, що він на території батальйону «Восток». Я в першій ночі набрала їхнього замміністра оборони і почала кричати, що якщо мені не віддадуть водія, то буде міжнародний скандал. Той обурився, що я вночі дзвоню, але в четвертій ранку мене набрав і пообіцяв до ранку водія вернути. Виходить, це теж була співпраця з бойовиками?», — каже журналістка.

Ще одна історія із звільненням полоненого почалася, коли до Олени, як журналістки, яка вже має якісь зв’язки в «ДНР», звернувся батько десантника з Львівщини, якого захопили бойовики в Донецькому аеропорту. Відеозвернення батька до лідера «ДНР» Олександра Захарченка журналістка розмістила в себе на youtube-каналі.

Після чого з нею зв’язалися і повідомили, що звільнять хлопця за умови, що вона привезе з собою в Донецьк три знімальні групи українських каналів.

ba85ff8-lunkova--2-

У результаті журналістам довелося на вимогу «денеерівців» ще й відвідати Донецьку лікарню та вислухати прояви люті від постраждалих від обстрілів донеччанин.

«Вони на нас кричали, проклинали, і потім це показували на місцевих каналах. Це важко було витримати» — пригадує Олена, яка повернулася врешті із звільненим десантником.

Тоді жодного негативного слова за візит в «ДНР» журналістка не почула. Навпаки їй дякували за сприяння у звільненні військового.

Після решти трьох візитів вона, зазвичай, отримувала образливі епітети у свій бік як від «українських патріотів», так і від фанатів «ДНР», яким не сподобалися її сюжети.

Олена резюмує: «Смішно виходить: там я «укропиха», тут «сеператистка». Але зважаючи на велику кількість переглядів моїх сюжетів в інтернеті, комусь це таки потрібно. Навіть мої друзі військові розпитували: «Ну що там? Розкажи!»

Матеріал опублікувала «Українська правда»: http://www.pravda.com.ua/articles/2016/05/17/7108674/