PCEtLVN0aWNreSBMZWZ0LS0+DQoNCjxzdHlsZSA+DQouZXhhbXBsZV9yZXNwb25zaXZlXzQgeyB3aWR0aDogMTYwcHg7IGhlaWdodDogNjAwcHg7IHBvc2l0aW9uOmZpeGVkOyBsZWZ0OjA7IH0NCkBtZWRpYShtaW4td2lkdGg6IDEzNDBweCkgeyAuZXhhbXBsZV9yZXNwb25zaXZlXzQgeyB3aWR0aDogMTYwcHg7IGhlaWdodDogNjAwcHg7ICBwb3NpdGlvbjpmaXhlZDsgbGVmdDowO319DQpAbWVkaWEobWluLXdpZHRoOiAxNTAwcHgpIHsgLmV4YW1wbGVfcmVzcG9uc2l2ZV80IHsgd2lkdGg6IDI0MHB4OyBoZWlnaHQ6IDYwMHB4OyAgcG9zaXRpb246Zml4ZWQ7IGxlZnQ6MDt9fQ0KQG1lZGlhKG1pbi13aWR0aDogMTYyMHB4KSB7IC5leGFtcGxlX3Jlc3BvbnNpdmVfNCB7IHdpZHRoOiAzMDBweDsgaGVpZ2h0OiA2MDBweDsgIHBvc2l0aW9uOmZpeGVkOyBsZWZ0OjA7fX0NCjwvc3R5bGU+DQoNCjxzY3JpcHQgYXN5bmMgc3JjPSIvL3BhZ2VhZDIuZ29vZ2xlc3luZGljYXRpb24uY29tL3BhZ2VhZC9qcy9hZHNieWdvb2dsZS5qcyI+PC9zY3JpcHQ+DQo8IS0tIGV4YW1wbGVfcmVzcG9uc2l2ZV8zIC0tPg0KDQo8aW5zIGNsYXNzPSJhZHNieWdvb2dsZSBleGFtcGxlX3Jlc3BvbnNpdmVfNCINCiAgICAgc3R5bGU9ImRpc3BsYXk6aW5saW5lLWJsb2NrIg0KICAgICBkYXRhLWFkLWNsaWVudD0iY2EtcHViLTIwNzA4OTAyNTYzMzc3NjUiDQogICAgIGRhdGEtYWQtc2xvdD0iMzkxODM2OTIwMyI+PC9pbnM+DQo8c2NyaXB0Pg0KKGFkc2J5Z29vZ2xlID0gd2luZG93LmFkc2J5Z29vZ2xlfHwgW10pLnB1c2goe30pOw0KPC9zY3JpcHQ+PCEtLVN0aWNreSBSaWdodC0tPg0KDQoNCjxzdHlsZSA+DQouZXhhbXBsZV9yZXNwb25zaXZlXzIgeyB3aWR0aDogMTYwcHg7IGhlaWdodDogNjAwcHg7IHBvc2l0aW9uOmZpeGVkOyByaWdodDowOyB9DQpAbWVkaWEobWluLXdpZHRoOiAxMzQwcHgpIHsgLmV4YW1wbGVfcmVzcG9uc2l2ZV8yIHsgd2lkdGg6IDE2MHB4OyBoZWlnaHQ6IDYwMHB4OyAgcG9zaXRpb246Zml4ZWQ7IHJpZ2h0OjA7fX0NCkBtZWRpYShtaW4td2lkdGg6IDE1MDBweCkgeyAuZXhhbXBsZV9yZXNwb25zaXZlXzIgeyB3aWR0aDogMjQwcHg7IGhlaWdodDogNjAwcHg7ICBwb3NpdGlvbjpmaXhlZDsgcmlnaHQ6MDt9fQ0KQG1lZGlhKG1pbi13aWR0aDogMTYyMHB4KSB7IC5leGFtcGxlX3Jlc3BvbnNpdmVfMiB7IHdpZHRoOiAzMDBweDsgaGVpZ2h0OiA2MDBweDsgIHBvc2l0aW9uOmZpeGVkOyByaWdodDowO319DQo8L3N0eWxlPg0KPHNjcmlwdCBhc3luYyBzcmM9Ii8vcGFnZWFkMi5nb29nbGVzeW5kaWNhdGlvbi5jb20vcGFnZWFkL2pzL2Fkc2J5Z29vZ2xlLmpzIj48L3NjcmlwdD4NCjwhLS0gZXhhbXBsZV9yZXNwb25zaXZlXzIgLS0+DQo8aW5zIGNsYXNzPSJhZHNieWdvb2dsZSBleGFtcGxlX3Jlc3BvbnNpdmVfMiINCiAgICAgc3R5bGU9ImRpc3BsYXk6aW5saW5lLWJsb2NrIg0KICAgICBkYXRhLWFkLWNsaWVudD0iY2EtcHViLTIwNzA4OTAyNTYzMzc3NjUiDQogICAgIGRhdGEtYWQtc2xvdD0iMzM0MDc0OTY4MyI+PC9pbnM+DQo8c2NyaXB0Pg0KKGFkc2J5Z29vZ2xlID0gd2luZG93LmFkc2J5Z29vZ2xlfHwgW10pLnB1c2goe30pOw0KPC9zY3JpcHQ+
Британці привезли до Києва виставу з безголовими акторами | Вікна-Новини
PHNjcmlwdCBkYXRhLW91dHN0cmVhbS1pZD0iMTI0OSINCmRhdGEtb3V0c3RyZWFtLWZvcm1hdD0iZnVsbHNjcmVlbiIgZGF0YS1vdXRzdHJlYW0tc2l0ZV9pZD0iU1RCX0Z1bGxzY3JlZW4iIGRhdGEtb3V0c3RyZWFtLWNvbnRlbnRfaWQ9InZpa25hLnN0Yi51YSIgc3JjPSIvL3BsYXllci52ZXJ0YW1lZGlhLmNvbS9vdXRzdHJlYW0tdW5pdC8yLjAxL291dHN0cmVhbS11bml0Lm1pbi5qcyI+PC9zY3JpcHQ+

Британці привезли до Києва виставу з безголовими акторами

Вікна-Новини

Вiкна 22:00

Такого українці
ще не бачили. До Києва привезли одну з найцікавіших вистав сучасної Британії «Готель
Метушалах». Що пропонують режисери, коли критики називають театр мертвим
мистецтвом – Ольга Семак оцінила.

На класичні
театральні підмостки це геть не схоже. Прямокутна дірка радше нагадує кінокадр.
Британська вистава «Готель Метушалах» – вишуканий гібрид театру, кіно та
відеоарту.

Спочатку актори
розіграли сюжета перед кінокамерою. Кіносцени з виразними великими планами –
проєціюють на стіну. Під час вистави актори те ж саме відтворюють у реальному
часі. Тут важливо бути синхронними з власними кінопроекціями. Через вузький прямокутник
глядачі бачать лише тулуби живих акторів. Журналісти цікавляться, як воно грати
без голови.

Симон Венрайт, актор, засновник трупи «Imitating The
Dog»:

Не відчуваєш відгуку авдиторії у реальному часі. Дуже
багато залежить від рук, від рухів, важливо потрапити в ритм, який задає фільм.
Мені подобається, коли я потрапляю точно, і навіть коли не потрапляю – в цьому
теж є щось особливе.

«Вiкна» зазирають
за протилежний бік. Простір – два метри на сім. Рейками їздить візок. Так актор
Симон Венрайт зображає біганину коридорами пекельного готелю. Платформу з
актором вручну тягне його колега – акторка Морвин.

Симон Венрайт, актор, засновник трупи «Imitating The
Dog»:

Всього чотири актори на сцені. Ми всі по черзі граємо,
і тягнемо каната.

Із реквізиту у
виставі лише руда валіза та стіл. Дзвоник портьє – несправжній.

Проте у виставі
він дзеленчить так, що сироти на шкірі.

Попри тісноту й нехитре
умебльовання вся вистава видається вишуканим і надзвичайно якісним дійством.
Працювати інакше цій трупі з міста Лідса – нема сенсу. Через високу театральну
конкуренцію.

Мартин Даул, голова британської ради в Україні:

Британські театри повсякчас пропонують силу
силенну яскравих прем’єр. Щороку 15 мільйонів британців відвідують наші театри.
Отже ми хотіли поділитися з українцями частинкою того захоплення, яке пізнають
британці.

Сюжет «Готелю Метушалаха»
– детективний. Гаррі – нічний портьє готелю десь у Європі, що страждає від
війни. Можливо після контузії, він не може пригадати, хто він, і як тут
опинився. Дивакуваті гості дражнять і лякають Гаррі. Щовечора портьє селить ту саму
жінку до кімнати номер 14. Вона розповідає йому історію про його минуле. Та
герой приречений жити вічно без спогадів. Таємничого вбивства у фіналі не
розкривають. У цій історії насамперед важливі власні переживання глядачів.

Ендрю Квик, режисер, сценарист:

Ключова сцена вистави – коли головні герої
розмовляють у ліжку про те, що наше життя схоже на кіно. І це правда – життя дуже
кінематографічне. Коли ми ходимо з плеєрами в навушниках, усі наші дії
накладаються на музику. Створюється певне тло для нашої уяви. Так само через
кіно форма нашої вистави поєднується з її змістом – дуже емоційно і
по-філософському.

Режисери-експериментатори
Пітер Брук та Ендрю Квик уже невдовзі повернуться в Україну. Разом із
національним театром імені Івана Франка британці планують поставити нову
адаптацію гоголівського «Тараса Бульби». Прем’єру планують на вересень
наступного року.