PHNjcmlwdCBkYXRhLW91dHN0cmVhbS1pZD0iMTI0OSINCmRhdGEtb3V0c3RyZWFtLWZvcm1hdD0iZnVsbHNjcmVlbiIgZGF0YS1vdXRzdHJlYW0tc2l0ZV9pZD0iU1RCX0Z1bGxzY3JlZW4iIGRhdGEtb3V0c3RyZWFtLWNvbnRlbnRfaWQ9InZpa25hLnN0Yi51YSIgc3JjPSIvL3BsYXllci52ZXJ0YW1lZGlhLmNvbS9vdXRzdHJlYW0tdW5pdC8yLjAxL291dHN0cmVhbS11bml0Lm1pbi5qcyI+PC9zY3JpcHQ+

Харківські студенти зробили власного робота

Вікна-Новини

Вікна 22:00

Диво техніки заради жіночої втіхи. Харківські студенти змайстрували справжнього
робота. Назвали Дживком, бо швидкий і динамічний.

Капелюх, протисонячні окуляри, наручний годинник, пальто
найбільшого, що знайшли, розміру, й навіть метелик. Дживко вперше вийшов на
вулицю – за лічені хвилини біля нього вже юрмляться.

З’явився Дживко завдяки чотирьом студентам із конструкторського бюро харківського
університету радіоелектроніки. Вони роботові – і за бодігардів, і за
транспортні засоби. Бо пересуватися між людьми Дживко рішуче не схотів. Замість
підійти до глядачів, чомусь позадкував на дорогу, налякавши водіїв на головній
вулиці Харкова.

На Дживка тут уже очікував натовп роззяв. Перехожі зупиняються, фільмують
мобільними телефонами дивину, хтось навіть намагається потиснути роботу руку й
запропонувати новий імідж.

На прохання хоч щось вимовити Дживко вперто мовчить. І так – дві години
поспіль. Глядачі терпляче чекають. Ось, навпроти, через дорогу машина. Там
решта розробників, за допомогою ноутбука намагаються керувати діями робота. Не
виходить. Кажуть, поганий зв’язок.

Один чоловік вирішив зняти напруження. Пан Олександр, сам радіомайстер, дарує
роботові квіти. Упертюх Дживко знову німує, як бетону наївся. Та чоловік не
засмучується. У роботах він убачає майбутнє.

Олександр, радіомайстер:

Можно с террористами бороться, взрывчатку забирать,
увозить и так далее.


Хлопці-розробники тим часом намагаються полагодити техніку. Тицяють пальцями
йому в дупу. Там у Дживка мозки.

Студенти наливають перехожим дитячого шампанського. Взагалі це мав робити ледар
Дживко, і той нарешті вимовляє перші слова.

Дживко, робот:

За мое здоровье!

І вже надвечір, коли більшість перехожих прямують кожен у своїх справах, робот
долає першу невеличку відстань. І навіть погоджується на коротке інтерв’ю для
«Вікон» – звісно, про майбутнє. На прощання Дживко згадує про квіти в руці й
вирішує привітати з весною.