«Вікна» знайшли жінку, якій першій в Білорусі пересадили печінку

Вікна-Новини

Вікна 18:00

Складні операції
з пересадження роблять і в Україні. Щоправда, небагато, бо в нашій країні немає
служби трансплантації. Й життя українцям вітчизняні медики рятують на голому
ентузіазмі. Торік в Україні зробили близько 120 операцій з пересадження нирок і
печінки від живого донора родичеві. Й лише 20 відсотків – від так званих
трупних донорів.

Ірина Жданова – перша
жінка в Білорусі, якій 5 років тому пересадили печінку. Орган з’їдав цироз.

Ірина Жданова:

Фантастика для меня было то,
что мне позвонили вовремя
, понимаете, это как судьба
была.
Когда меня везли в операционную,
я думала так
, слава Богу, была не была,
или пан
, или пропал. Все,
у меня других шансов не было
, и я надеялась,
что еще увижу своих родных
, поживу с ними,
порадую их
, они меня порадуют. Наш мир настолько
прекрасен
, что хотелось бы подольше тут еще пожить.

Хто врятував їй життя, Ірина не знає. Інформація про донорів закрита. У Білорусі
діє так звана презумпція згоди, це коли кожен, хто за життя не написав відмову,
може стати потенційним донором. І без згоди рідних медики можуть вилучити
органи. Стати донором міг й кожен українець у разі смерті мозку. Торік у
листопаді МОЗ подав до Верховної Ради відповідну концепцію. Презумпція згоди
діє і в сусідній Росії.

Її сину було 19 років. Він поїхав до Росії на заробітки. Працював на
будівництві. Там під час висотних робіт втратив рівновагу, впав і вдарився
головою. Врятувати його не змогли.
Батько поїхав у Росію, та побачити сина йому не дозволили.

Додому хлопець повернувся у цинковій труні. З видаленими серцем та нирками.

Батьків Максима Шолотюка шокувало, як у громадянина іншої країни могли без
дозволу рідних вилучити органи.



Щоб така історія
не повторилася в Україні, ідею МОЗ депутати відхилили.

Тетяна Бахтеєва, голова комітету Верховної
ради України з питань охорони здоров’я:

В нашей стране в 99 году был
принят первый закон о трансплантации. Он гарантирует пересадку органа от
родственника живого к больному, если он дает разрешение, и если человек
умирает, близкие решают, давать ли орган, который будут просить врачи. Эта
норма я сегодня считаю, она очень совершенна и подходит нашей стране. Как
оказывается, это та наука, тот метод, который очень часто приводит и к черной
трансплантации и, конечно, без коррупции, без злоупотребления не обходится ни
одна страна мира.

У міністерстві кажуть, закон працює лише на папері. Суспільство не готове
жертвувати органи.

Руслан Салютін, директор координаційного
центру трансплантації органів МОЗ України:

Помирають, не дочекавшись трансплантації,
але ще й, на превеликий жаль, вивозять великі гроші в іншу країну, тим самим
інвестуючи розвиток трансплантації і розвиток медицини в Білорусі, а самі ми,
нажаль, не можемо розвинутися далі. Лише 20 % трансплантацій виконується з
використанням органів, які вилучені у донорів трупів, це дуже мало.

Та головна проблема – не закон.

Олег Котенко, керівник відділу
трансплантації та хірургії печінки:

Закон можно изменить завтра, но он не
будет работать
. Службы
транспланталогии как
таковой у
нас
нет. Она у нас, к
сожалению
, не развивается, она у
нас основана сейчас и жиждется только на энтузиазме некоторых центров и
сотрудников
, которые
еще как бы этим энтузиазмом горят.

Та ентузіазм вбиває не лише відсутність служби трансплантації як такої та
фінансування, а й винахідливість пацієнтів, які користуються не досконалістю
закону.

У Білорусі родинні зв’язки і увесь процес пересадження органів, особливо від
трупних донорів, контролюють правоохоронці. А щоб історія, яка сталася з
українцем Максимом Шолотюком, не повторилася, у Білорусі не практикують
вилучення органів у громадян інших країн без згоди їхніх рідних. Хоча за
законом мають таке право.