Третьокласник щодня ходить пішки вчитися за кордон

Вікна-Новини

Вікна 22:00

Для нього
останній дзвоник – не свято. Бо що то за життя, без уроків? Аби вивчитися і
стати найрозумнішим, він щороку чи не 400 разів уперто перетинає кордон. Пішки.
3-класник із російської Білгородщини ходить до школи на українську Харківщину.
Географії ще не вивчає, але точно знає, де закінчується одна держава й
розпочинається інша.

Марія Малевська, журналістка:

Ось це – Росія. Кілька кроків уперед – і ми вже в
Україні. Такий невеликий шлях, але через кордон, принаймні двічі на день доводиться
долати учневі однієї зі шкіл Харківщини. За часів Союзу це було звичайне явище.
Просто до української школи – ближче. Тепер дитині, аби отримати знання,
доводиться щоразу пред’являти свідоцтво про народження, батькам – паспорт, і
обов’язково вранці супроводжувати, а вдень – зустрічати.

Межа двох областей, кордон двох держав. Ліворуч – Борисівський район Російської
Федерації, праворуч – Золочівський, Україна.

Бабця від ранку
порається на городі: чи то в Росії посадила картоплю, а чи вже в Україні,
відразу не збагнеш. Трохи на горі – корови ведуть, вони вже точно російські, бо
за шлагбаумом.

Там, на горбочку
– невеличкий хутір на два десятки дворів. Та живе там лише родина школяра
Роберта – бабуся й мама.

3-класник Роберт Круговий – разом із мамою та бабусею – поспішають на свято
останнього дзвоника. Перепускний пункт тут маленький, пішохідний, і лише для
своїх.

Аби потрапити до школи вчасно, хлопець просинається о шостій. Кордону ще треба
дійти. Далі – вже на території України – його підбере шкільний автобус.

Роберт, учень:

Устаю, очень устаю. У
меня вот каждый день мозоли появляются.

Насправді тут – від російського хутора в Лозовій Рудці – до школи в
українському селі Гур’їв
Козачок
– недалеко. Проте якщо йти не городами, а через офіційний пункт перепуску
– на дорогу виходить години півтори.

Скільки разів уже побував в іншій державі й проходив прикордонний контроль,
Роберт уже й не рахує. Те, що для більшості дітей – ціла пригода, для нього –
щоденний клопіт.

Роберт, учень:

И для меня это никакое
не событие
.

Подія для нього –
це закінчення навчального року. І радше – сумна подія. Бо він – найліпший учень
у класі, відмінник.

Це невеличка сільська школа, на півсотні учнів. За років незалежності тут
випустили таких, як Роберт – дванадцятеро. Й атестати – такі самі, як решті,
дають, і мови навчають, незважаючи, що громадяни Росії.

Валентина Гур’єва, директорка школи:

Им, получается, ближайшая школа в Рудском, это 15 км,
и в Березовке. Хорошие школы у них, но 15 км. Это гораздо дольше, к нам идти
ближе, они переходят через речку, садятся в автобус школьный и их сюда привозят.
Мы записываем их паспорт, правда, паспорт разнится, мы вот смотрим уже, что разнится
запись паспортных данных, а так больше ничего.

Роберт сьогодні – порожняком, без підручників та портфеля. Останні настанови
від учительки, завдання на літо, гімн України на шкільному подвір’ї на прощання
– і знову до Росії, додому.