Заради кохання жінка з паралічем ніг почала ходити і навіть народила

Вікна-Новини

Вікна 18:00

Замість інвалідного візка – дитячий. 30-річна жінка з Чернігівщини з паралічем ніг почала ходити ба навіть стала мамою. І все заради кохання. 
Ці колеса допомагали їй пересуватися 27 років. У Тетяни через дитячий церебральний параліч – відмовили ноги.
Тетяна Єгорова:
Лікарі говорили, що я ніколи не буду ходити, що я ніколи не встану з інвалідного візка. Лікарі говорили одним словом – з точки зору медицини – це не можливо. Те, що я їздила на візку, у мене була депресія, у мене не було сенсу життя.
У дитячому віці за нею доглядали батьки. Коли виросла, відчула себе самотньою і нікому не потрібною. Довго молилася, аби Господь послав їй другу половинку. І зрештою таки зустріла у центрі реабілітації інвалідів на Київщині… Володю. Тетяна одразу зрозуміла, заради нього здатна на все. 
Тетяна Єгорова:

Не було стимулу у житті, а коли я зустріла Вову, бачачи, як він ставить до мене, я просто хотіла ощасливити цю людину. А щасливий він буде, якщо він буде бачити зміни у моєму житті, допомогу від мене.
Більш за все Тетяна боялася стати тягарем у житті Володимира. День за днем вона вставала і робила бодай кілька кроків на милицях. Кожен з них – то був страшний біль. Але згодом почало виходити. 
На весіллі вона була вже без інвалідного візка. А через рік вона народила Настюшу. Абсолютно здорову дівчинку. Здоровішою відчула себе і Тетяна.
Тетяна Єгорова:
Після родів, як казали лікарі, пішов переворот в організмі, зміни. Я відчула підйом у своєму організмі, душа лікувала, можна сказати. 
Відтоді час від часу родина збирається перед телевізором і переглядає ті пам`ятні кадри.
Володимир каже, тепер в їхньому дому інвалідному візку не місце. Його викинули, аби він не нагадував про минуле.
Володимир Єгоров, чоловік Тетяни:
Я и дальше пытаюсь, чтобы она забыла что такое костыли, чтоб пыталась уже ходить. Но это ж все время. 
Тетяна в усьому намагається допомагати чоловіку – навіть на кухні порається стоячи. 
Довго стояти на ногах без милиць Тетяна поки не може. Та невдовзі хоче позбутись і їх. Поки ж робить перші кроки, тримаючись за дитячий візок.
Тетяна Єгорова:
Доця вдохновляє, дає сили… Я дуже щаслива, що я інвалідний візок змінила на дитячий… Я не представляє, як я би це у візку робила, але зараз я помаленьку, потихеньку, але її везу сама…
Подружжя живе на одну пенсію по інвалідності. Доки Тетяна няньчить доньку, Володимир лагодить хату. Тетяна вірить, що коли їхнє обійстя буде відремонтоване, вона зможе переступити його поріг – вже й без милиць.