PCEtLVN0aWNreSBMZWZ0LS0+DQoNCjxzdHlsZSA+DQouZXhhbXBsZV9yZXNwb25zaXZlXzQgeyB3aWR0aDogMTYwcHg7IGhlaWdodDogNjAwcHg7IHBvc2l0aW9uOmZpeGVkOyBsZWZ0OjA7IH0NCkBtZWRpYShtaW4td2lkdGg6IDEzNDBweCkgeyAuZXhhbXBsZV9yZXNwb25zaXZlXzQgeyB3aWR0aDogMTYwcHg7IGhlaWdodDogNjAwcHg7ICBwb3NpdGlvbjpmaXhlZDsgbGVmdDowO319DQpAbWVkaWEobWluLXdpZHRoOiAxNTAwcHgpIHsgLmV4YW1wbGVfcmVzcG9uc2l2ZV80IHsgd2lkdGg6IDI0MHB4OyBoZWlnaHQ6IDYwMHB4OyAgcG9zaXRpb246Zml4ZWQ7IGxlZnQ6MDt9fQ0KQG1lZGlhKG1pbi13aWR0aDogMTYyMHB4KSB7IC5leGFtcGxlX3Jlc3BvbnNpdmVfNCB7IHdpZHRoOiAzMDBweDsgaGVpZ2h0OiA2MDBweDsgIHBvc2l0aW9uOmZpeGVkOyBsZWZ0OjA7fX0NCjwvc3R5bGU+DQoNCjxzY3JpcHQgYXN5bmMgc3JjPSIvL3BhZ2VhZDIuZ29vZ2xlc3luZGljYXRpb24uY29tL3BhZ2VhZC9qcy9hZHNieWdvb2dsZS5qcyI+PC9zY3JpcHQ+DQo8IS0tIGV4YW1wbGVfcmVzcG9uc2l2ZV8zIC0tPg0KDQo8aW5zIGNsYXNzPSJhZHNieWdvb2dsZSBleGFtcGxlX3Jlc3BvbnNpdmVfNCINCiAgICAgc3R5bGU9ImRpc3BsYXk6aW5saW5lLWJsb2NrIg0KICAgICBkYXRhLWFkLWNsaWVudD0iY2EtcHViLTIwNzA4OTAyNTYzMzc3NjUiDQogICAgIGRhdGEtYWQtc2xvdD0iMzkxODM2OTIwMyI+PC9pbnM+DQo8c2NyaXB0Pg0KKGFkc2J5Z29vZ2xlID0gd2luZG93LmFkc2J5Z29vZ2xlfHwgW10pLnB1c2goe30pOw0KPC9zY3JpcHQ+PCEtLVN0aWNreSBSaWdodC0tPg0KDQoNCjxzdHlsZSA+DQouZXhhbXBsZV9yZXNwb25zaXZlXzIgeyB3aWR0aDogMTYwcHg7IGhlaWdodDogNjAwcHg7IHBvc2l0aW9uOmZpeGVkOyByaWdodDowOyB9DQpAbWVkaWEobWluLXdpZHRoOiAxMzQwcHgpIHsgLmV4YW1wbGVfcmVzcG9uc2l2ZV8yIHsgd2lkdGg6IDE2MHB4OyBoZWlnaHQ6IDYwMHB4OyAgcG9zaXRpb246Zml4ZWQ7IHJpZ2h0OjA7fX0NCkBtZWRpYShtaW4td2lkdGg6IDE1MDBweCkgeyAuZXhhbXBsZV9yZXNwb25zaXZlXzIgeyB3aWR0aDogMjQwcHg7IGhlaWdodDogNjAwcHg7ICBwb3NpdGlvbjpmaXhlZDsgcmlnaHQ6MDt9fQ0KQG1lZGlhKG1pbi13aWR0aDogMTYyMHB4KSB7IC5leGFtcGxlX3Jlc3BvbnNpdmVfMiB7IHdpZHRoOiAzMDBweDsgaGVpZ2h0OiA2MDBweDsgIHBvc2l0aW9uOmZpeGVkOyByaWdodDowO319DQo8L3N0eWxlPg0KPHNjcmlwdCBhc3luYyBzcmM9Ii8vcGFnZWFkMi5nb29nbGVzeW5kaWNhdGlvbi5jb20vcGFnZWFkL2pzL2Fkc2J5Z29vZ2xlLmpzIj48L3NjcmlwdD4NCjwhLS0gZXhhbXBsZV9yZXNwb25zaXZlXzIgLS0+DQo8aW5zIGNsYXNzPSJhZHNieWdvb2dsZSBleGFtcGxlX3Jlc3BvbnNpdmVfMiINCiAgICAgc3R5bGU9ImRpc3BsYXk6aW5saW5lLWJsb2NrIg0KICAgICBkYXRhLWFkLWNsaWVudD0iY2EtcHViLTIwNzA4OTAyNTYzMzc3NjUiDQogICAgIGRhdGEtYWQtc2xvdD0iMzM0MDc0OTY4MyI+PC9pbnM+DQo8c2NyaXB0Pg0KKGFkc2J5Z29vZ2xlID0gd2luZG93LmFkc2J5Z29vZ2xlfHwgW10pLnB1c2goe30pOw0KPC9zY3JpcHQ+
Під Дніпропетровськом є притулок для колишніх в’язнів | Вікна-Новини
PHNjcmlwdCBkYXRhLW91dHN0cmVhbS1pZD0iMTI0OSINCmRhdGEtb3V0c3RyZWFtLWZvcm1hdD0iZnVsbHNjcmVlbiIgZGF0YS1vdXRzdHJlYW0tc2l0ZV9pZD0iU1RCX0Z1bGxzY3JlZW4iIGRhdGEtb3V0c3RyZWFtLWNvbnRlbnRfaWQ9InZpa25hLnN0Yi51YSIgc3JjPSIvL3BsYXllci52ZXJ0YW1lZGlhLmNvbS9vdXRzdHJlYW0tdW5pdC8yLjAxL291dHN0cmVhbS11bml0Lm1pbi5qcyI+PC9zY3JpcHQ+

Під Дніпропетровськом є притулок для колишніх в’язнів

Вікна-Новини

Вікна 22:00

Їхні сусіди – три десятки вбивць і рецидивістів. У передмісті Дніпропетровська запрацював притулок для колишніх в’язнів. Там вони вирощують помідори, годують кролі. А ще  збирають по всьому місту покинуті речі. Бо вони – так само непотрібні людям, як і вчорашні в’язні. 
У неспокійні 90-і слюсар Віктор Литвяков вирішив узятися до бізнесу: ремонтувати машини. Та правоохоронці звинуватили його в причетності до бандитських угруповань і посадили до СІЗО. Це, бідкається, стало найбільшим потрясінням у його житті. 
«Там беспредел. Беспредел, пресхаты, выбивания. Из человека делают животное», – каже Віктор Литвяков, директор реабілітаційного центру для колишніх в’язнів.
Відтоді пан Віктор заходився допомагати колишнім зекам. Спочатку просто наймав на роботу. А потім придбав земельну ділянку на околиці Дніпропетровська і заселив її колишніми в’язнями. 
«Людей выбрасывают на улицу, а поднять их никто не может. Приходят люди без документов. И нету ни прописки, ни документов, никуда их не устроишь», – пояснює Віктор Литвяков, директор реабілітаційного центру для колишніх в’язнів.
Зараз тут 30-ро жителів, цілий день вони працюють: хто на присадибній ділянці, хто з тваринами, інші наймаються на підсобні роботи. Більша частина зароблених грошей іде на рахунок центру. Натомість люди отримують дах над головою, одяг і триразове харчування. 
Він доглядає кози, кури, гуси та кролики, що живуть на задвірках реабілітаційного центру. На карбі Анатолія Третяка – кілька вбивств. Чоловікові невдовзі 70. Ледь не все своє життя – у в’язниці. 
Оля – в минулому наркозалежна й продавець наркотиків. У неї нема житла, відмовилися рідні. У притулку вона почала колекціонувати іграшкові жабенята.
На території притулку – не має жодної нової речі. Все – від огорожі, стільців, і закінчуючи кахлями у душовій – знайдене на вулиці. 
Головна ознака притулку – височезна тополя, вся вщент завішана старими сумками. Кожен новенький має повісити сюди – якусь торбинку. Мовляв, залишити у ній усі свої гріхи. 
Такій концентрації злочинців, хоч і колишніх, в себе під боком, не дуже тішить сусідів. Втім, визнають, що лихого від них не бачили. Навпаки, люди у татуюваннях – поремонтували у дворі усі лавки.
Не всім вдається довго протриматися у притулку. Тут часто когось виганяють, якщо порушив закон, лінувався ба навіть почав пиячити. Однак, декому вдається справді розпочати нове життя. Знайти достойну роботу, помиритися із родичами. І можливо, колись – повернутися додому.