PCEtLVN0aWNreSBMZWZ0LS0+DQoNCjxzdHlsZSA+DQouZXhhbXBsZV9yZXNwb25zaXZlXzQgeyB3aWR0aDogMTYwcHg7IGhlaWdodDogNjAwcHg7IHBvc2l0aW9uOmZpeGVkOyBsZWZ0OjA7IH0NCkBtZWRpYShtaW4td2lkdGg6IDEzNDBweCkgeyAuZXhhbXBsZV9yZXNwb25zaXZlXzQgeyB3aWR0aDogMTYwcHg7IGhlaWdodDogNjAwcHg7ICBwb3NpdGlvbjpmaXhlZDsgbGVmdDowO319DQpAbWVkaWEobWluLXdpZHRoOiAxNTAwcHgpIHsgLmV4YW1wbGVfcmVzcG9uc2l2ZV80IHsgd2lkdGg6IDI0MHB4OyBoZWlnaHQ6IDYwMHB4OyAgcG9zaXRpb246Zml4ZWQ7IGxlZnQ6MDt9fQ0KQG1lZGlhKG1pbi13aWR0aDogMTYyMHB4KSB7IC5leGFtcGxlX3Jlc3BvbnNpdmVfNCB7IHdpZHRoOiAzMDBweDsgaGVpZ2h0OiA2MDBweDsgIHBvc2l0aW9uOmZpeGVkOyBsZWZ0OjA7fX0NCjwvc3R5bGU+DQoNCjxzY3JpcHQgYXN5bmMgc3JjPSIvL3BhZ2VhZDIuZ29vZ2xlc3luZGljYXRpb24uY29tL3BhZ2VhZC9qcy9hZHNieWdvb2dsZS5qcyI+PC9zY3JpcHQ+DQo8IS0tIGV4YW1wbGVfcmVzcG9uc2l2ZV8zIC0tPg0KDQo8aW5zIGNsYXNzPSJhZHNieWdvb2dsZSBleGFtcGxlX3Jlc3BvbnNpdmVfNCINCiAgICAgc3R5bGU9ImRpc3BsYXk6aW5saW5lLWJsb2NrIg0KICAgICBkYXRhLWFkLWNsaWVudD0iY2EtcHViLTIwNzA4OTAyNTYzMzc3NjUiDQogICAgIGRhdGEtYWQtc2xvdD0iMzkxODM2OTIwMyI+PC9pbnM+DQo8c2NyaXB0Pg0KKGFkc2J5Z29vZ2xlID0gd2luZG93LmFkc2J5Z29vZ2xlfHwgW10pLnB1c2goe30pOw0KPC9zY3JpcHQ+PCEtLVN0aWNreSBSaWdodC0tPg0KDQoNCjxzdHlsZSA+DQouZXhhbXBsZV9yZXNwb25zaXZlXzIgeyB3aWR0aDogMTYwcHg7IGhlaWdodDogNjAwcHg7IHBvc2l0aW9uOmZpeGVkOyByaWdodDowOyB9DQpAbWVkaWEobWluLXdpZHRoOiAxMzQwcHgpIHsgLmV4YW1wbGVfcmVzcG9uc2l2ZV8yIHsgd2lkdGg6IDE2MHB4OyBoZWlnaHQ6IDYwMHB4OyAgcG9zaXRpb246Zml4ZWQ7IHJpZ2h0OjA7fX0NCkBtZWRpYShtaW4td2lkdGg6IDE1MDBweCkgeyAuZXhhbXBsZV9yZXNwb25zaXZlXzIgeyB3aWR0aDogMjQwcHg7IGhlaWdodDogNjAwcHg7ICBwb3NpdGlvbjpmaXhlZDsgcmlnaHQ6MDt9fQ0KQG1lZGlhKG1pbi13aWR0aDogMTYyMHB4KSB7IC5leGFtcGxlX3Jlc3BvbnNpdmVfMiB7IHdpZHRoOiAzMDBweDsgaGVpZ2h0OiA2MDBweDsgIHBvc2l0aW9uOmZpeGVkOyByaWdodDowO319DQo8L3N0eWxlPg0KPHNjcmlwdCBhc3luYyBzcmM9Ii8vcGFnZWFkMi5nb29nbGVzeW5kaWNhdGlvbi5jb20vcGFnZWFkL2pzL2Fkc2J5Z29vZ2xlLmpzIj48L3NjcmlwdD4NCjwhLS0gZXhhbXBsZV9yZXNwb25zaXZlXzIgLS0+DQo8aW5zIGNsYXNzPSJhZHNieWdvb2dsZSBleGFtcGxlX3Jlc3BvbnNpdmVfMiINCiAgICAgc3R5bGU9ImRpc3BsYXk6aW5saW5lLWJsb2NrIg0KICAgICBkYXRhLWFkLWNsaWVudD0iY2EtcHViLTIwNzA4OTAyNTYzMzc3NjUiDQogICAgIGRhdGEtYWQtc2xvdD0iMzM0MDc0OTY4MyI+PC9pbnM+DQo8c2NyaXB0Pg0KKGFkc2J5Z29vZ2xlID0gd2luZG93LmFkc2J5Z29vZ2xlfHwgW10pLnB1c2goe30pOw0KPC9zY3JpcHQ+
У Тернополі вчителі роблять підручники своїми руками | Вікна-Новини
PHNjcmlwdCBkYXRhLW91dHN0cmVhbS1pZD0iMTI0OSINCmRhdGEtb3V0c3RyZWFtLWZvcm1hdD0iZnVsbHNjcmVlbiIgZGF0YS1vdXRzdHJlYW0tc2l0ZV9pZD0iU1RCX0Z1bGxzY3JlZW4iIGRhdGEtb3V0c3RyZWFtLWNvbnRlbnRfaWQ9InZpa25hLnN0Yi51YSIgc3JjPSIvL3BsYXllci52ZXJ0YW1lZGlhLmNvbS9vdXRzdHJlYW0tdW5pdC8yLjAxL291dHN0cmVhbS11bml0Lm1pbi5qcyI+PC9zY3JpcHQ+

У Тернополі вчителі роблять підручники своїми руками

Вікна-Новини

Вікна 18:00

У Тернополі педагоги самотужки взялися робити книжки для слабкозорих. Для такої доброї справи витрачають навіть власні гроші. Бо книги, які надруковано брайлівським шрифтом, геть потерті. Їм понад 30 років. А від нових підручників учням німіють пальці. 
Юрію Юркевичу – 30. Він вдруге у житті став школярем. Та сьогодні він пише не ручкою, як у дитинстві, а грифелем: вчиться виколювати букви шрифтом Брайля.
«Ручкою легше, ніж цим. Треба відчувати на ощупь крапочки, ці букви. І так тяжче», – каже Юрій Юркевич, учень спеціалізованої школи.
Свого часу він був відмінником у звичайній школі. Потім вступив до медичної академії. За примхою долі йому не судилося продовжити навчання. Однокурсниця випадково вдарила Юрія в око. Безліч операції, довгі роки реабілітації – і він учень школи для сліпих та слабкозорих. Каже, для життя в темноті йому потрібно не багато. 
«Дошка, і грифель, і папір, щоб якіснішим був. Ну все, щоб було якісне, ну і більше, щоб його було», – каже Юрій Юркевич, учень спеціалізованої школи.
Юрієві вчитися читати доведеться за старими книжками. В Тернопільській школі майже половина підручників вийшли з ладу. Деяким книгам понад 30 років. Це тоді, коли термін придатності шрифту Брайля, щонайбільше 5. 
«Книг мало. Якщо я по хімії, по біології маю книги. То з біографії – ні одної книги шрифтом Брайля. Абсолютно нічого не має. По історії нових книг не має, застарілі. Є деякі книжки зовсім затерті. Їх просто треба викидати», – розповідає Тетяна Гайтко, вчитель фізики та хімії.
Книги шрифтом Брайля видає лише одне підприємство в Україні. Воно працює для 6 спеціалізованих закладів. Та в Тернополі зізнаються: таких книг, як раніше, уже ніхто не друкує. 
«Це підручники з української літератури. Видані у 1988 та у 2010-му роках. На перший погляд нічого особливого – вони одинакові. Лиш от в старій книзі затерті букви, а в новій, кажуть учні, шрифт Брайля дрібний та нерозбірливий», – пояснює журналістка Юлія Струк.
«Якщо почитаєш довше цей текст, німіють пальці. Не відчуваєш. Немає того дотикового сприйняття, відчуття, як от на старих книжках», – каже Василь Горошко, учень Тернопільської спецшколи для сліпих та слабозорих.
Вчителі з ситуації виплутуються, як можуть. На кожен урок почали писати окремі міні-книжки. Книжку на 6 сторінок власноруч зробила викладач фізики та хімії лише для одного учня. 
«Я прихожу додому і зразу сідаю за виготовлення. І до другої години, і до першої години ночі. Я пишу лівою і правою по Брайлю. Я дуже швидко пишу. Але для того, щоб мені виготовити такий зошит з 5 сторінок і треба все одно 2-3 години, не менше для одного учня», – розповідає учитель фізики та хімії Тетяна Гнайтко.
У багатьох країнах виданнями для незрячих опікується держава. Виходять книги не тільки брайлівським шрифтом, а й видання зі збільшеним кеглем для слабкозорих. Приміром у США на таку справу щороку виділяють гранти. У Росії проводять конкурси на найкращі книги для незрячих. В Тернополі про це тільки мріють. 
«Якби чекали, що нам держава дасть ці дошки, дасть ці грифелі, дасть папір – нічого, абсолютно нічого не було б», – каже Ганна Богатирьова, завідуюча Тернопільської спецшколи для сліпих та слабозорих.