PHNjcmlwdCBkYXRhLW91dHN0cmVhbS1pZD0iMTI0OSINCmRhdGEtb3V0c3RyZWFtLWZvcm1hdD0iZnVsbHNjcmVlbiIgZGF0YS1vdXRzdHJlYW0tc2l0ZV9pZD0iU1RCX0Z1bGxzY3JlZW4iIGRhdGEtb3V0c3RyZWFtLWNvbnRlbnRfaWQ9InZpa25hLnN0Yi51YSIgc3JjPSIvL3BsYXllci52ZXJ0YW1lZGlhLmNvbS9vdXRzdHJlYW0tdW5pdC8yLjAxL291dHN0cmVhbS11bml0Lm1pbi5qcyI+PC9zY3JpcHQ+

Спецкор СТБ Сергій Стеценко: «Він дивився безумними очима, тримаючи автомат напоготові. Час для нас завмер»

Вікна-Новини

Спецкор програми «Вікна-новини» Сергій Стеценко в інтерв’ю «Телекритиці» розповів про те, як їм з оператором Максимом Мусіяном вдалося зняти ексклюзивне відео про обмін військовополоненими і розсекретити генерал-полковника Володимира Рубана

«Я кіно хочу знімати», – зізнається репортер Сергій Стеценко, який на СТБ перейшов у нещодавно створений відділ спеціальних репортажів. Тепер він робить не кількахвилинні сюжети, а 20-30-хвилинні спеціальні репортажі, які виходять щодня після «Вікон-новин».

Кореспондент телеканалу СТБ Сергій Стеценко та оператор Максим Мусіянстали першими українськими журналістами, які брали участь в операції з обміну військовополоненими 13-14 серпня під керівництвом генерал-полковника Володимира Рубана, керівника Центру гуманітарної допомоги зі звільнення полонених та заручників у зоні АТО. Обмін відбувався в окупованому Луганську, де знімальній групі СТБ також вдалося поспілкуватися з владою самопроголошеної ЛНР.

Цю сенсаційну історію було розбито на дві частини: «Спецрепортаж: історії з полону» та «Обмін полоненими: секретна операція за участю “Вікон”», а згодом було підготовлено документальний фільм «Полон. Місія нездійсненна».

Сергій зауважив величезну роль продюсера програми «Вікна-новини» Сергія Огородніка, який вийшов на Володимира Рубана та організував зйомки.

«Операція з обміну військовополоненими відбулася в серпні, за два тижні до того, як до Луганська стали підтягуватися російські війська. У вересні у “Вікнах” ми показали серію спеціальних репортажів про військовополонених та окупований Луганськ. Після повернення з Луганська ми з оператором Максимом Мусіяном вирішили змонтувати фільм по створених матеріалів. Зараз працюємо над його перекладом на англійську мову», – розповідає журналіст.

Маючи за плечима військову кафедру, Сергій зізнається, що їхати до Луганська було страшно. Ще страшніше було, коли розлючений терорист направив на них з Максимом автомат і коли Луганськ безперервно обстрілювали. Водночас їм вдалося поспілкуватися не тільки з місцевими жителями, а й із «главою парламенту ЛНР».

Журналіст зауважив, що місцеві жителі почали критично ставитися до інформації, коли втратили доступ до російських телеканалів. «На той момент світла не було вже два тижні, а це означало, що два тижні не працював телевізор. Тобто люди перестали дивитися російську пропаганду й почали вмикати мозок», – розповідає Сергій Стеценко.

Про відрядження до Луганська, нюанси зйомки військових та підготовку документального фільму – в інтерв’ю журналіста СТБ.

стецнко-1

Сергію, чия була ідея зняти сюжет про обмін полоненими? Хто допоміг вийти на генерал-полковника Володимира Рубана?

Коли пішла перша інформація про обмін полонених, ми цією темою дуже зацікавилися, тобто це фактично була колективна ідея. Це було цікаво, тому що в нас по факту не було воєнного стану й термін «військовополонений», як і їхній обмін, здавався трохи дивним. Бо, повторюся, де-юре в нас немає військового стану, а отже й не мало би бути військовополонених, а тільки особи, затримані незаконними військовими угрупуваннями. І ми побачили, що хтось їздить на той бік і якимось чином забирає наших хлопців із полону. Потім ми дізналися прізвище: Рубан, і нас зацікавила особа, яка заявила, що буде всіх рятувати. Це була така собі «чорна конячка», він ніде не світився. Нам було цікаво записати з ним інтерв’ю, дізнатися, хто він, навіщо це робить, як туди їздить, як спілкується з тією стороною. І ми почали з ним налагоджувати зв’язок. Наш продюсер Сергій Огороднік телефонував йому, переговори йшли близько двох тижнів. Через те, що він постійно був у дорозі, міг тижнями не брати слухавки. Ми писали есемески, надіслали в Офіцерський корпус запит зі сценарієм, що саме хочемо зняти. І тоді в нас не було надідеї поїхати туди. Ми розуміли, що це небезпечно. Максимум, чого ми хотіли, – зробити портрет людини, яка обмінює й вивозить наших полонених; ми хотіли доїхати до останнього нашого блокпосту, а потім зняти, коли він повернеться. Але про всяк випадок останнім пунктом ми написали, що готові поїхати з ним. Це було з категорії: як полетіти на Марс. Ми не очікували, що нам вдасться. Він сказав: «Приїжджайте». Перший раз ми поїхали до Дніпропетровська знімати історію про двох хлопців, Олександра й Руслана, і обмін славнозвісної Ольги Кулигіної на 17 полонених. І тоді вже були готові їхати з ним. Але Рубан знову не виходив на зв’язок, ми чекали два дні, й тільки-но ми повернулися до Києва, він вийшов на зв’язок, вибачився, сказав, що був на обміні. І знову сказав: «Приїжджайте». Переночувавши, ми знову поїхали до Дніпропетровська.

 Чи отримували ви спеціальну акредитацію для роботи в зоні АТО від СБУ й так званої ЛНР?

Акредитація СБУ, здається, в нас є. Але знову ж таки, він попереджав, що коли ми сідаємо до нього в машину, то підпадаємо під його юрисдикцію. Він сказав, що поки ми з ним, все маємо робити за його командою. Не відкривати дверей, не показувати багажника тощо. Тому акредитація СБУ там не відігравала ролі. Це були його правила. Навіть був такий випадок, коли ми в’їжджали в Дніпропетровськ, на посту почали перевіряти наш автомобіль. Ми їхали за його авто. Він вийшов показав папір, підписаний заступником глави СБУ про максимальне сприяння. Боєць хотів перевірити документи й у нас, але Рубан сказав, щоб цю машину не відчиняли. У спілкуванні з нашими військовими він відразу дав зрозуміти, що його машини не перевіряються. В Офіцерському корпусі кілька машин, є й джипи, і вони так само можуть їхати на операції, про які знають не всі у командуванні ЗСУ.

Не страшно було їхати до Луганська, на територію, підконтрольну бойовикам?

Страшно.

стеценко-2

Скільки часу тривали зйомки?

Сашка й Руслана ми зняли раніше, за 2-3 дні зняли їхні історії, замальовки, коли вони згадували, як усе було, а потім в Києві на СТБ знімали реконструкцію полону за їхніми словами.

На першу зустріч із Рубаном ми приїхали в Дніпропетровськ у шортах і футболках. Ви ж у курсі, що він ходить у костюмі? Привіталися. Він зміряв нас із ніг до голови, його поглядом можна було кригу ламати. Питає: «Готові?». Ми відповідаємо, що так. Потім він комусь зателефонував і каже: «Приїхали. Як одягнені? Ну як одягнені – в трусах!» І тоді ми зрозуміли, що неправильно вдягнулися, що наш одяг мав бути соліднішим. У нас були великі сумніви, що ми поїдемо на захоплені території. Ми хотіли розсекретити Рубана.

Перше, що нас насторожило, це коли він сказав, що ми повинні мати по 3 тисячі гривень на людину на випадок, якщо з Луганська доведеться вибиратися самим. Зараз я підозрюю, що це була перевірка, він хотів подивитися на нашу реакцію: чи справді ми хочемо туди поїхати. Це була генеральська перевірка. Потім сказав, що треба інший одяг: простий і темний, щоб не викликав уваги, бо це може спричинити провокацію. Ми все це зробили, але були великі сумніви. Він сказав: «За вашу безпеку я не можу на 100% відповідати. Бо є міни, ракети та ін.». Ми подзвонили в редакцію. У них теж були великі сумніви. Але коли він сказав, що тим, хто їде з ним на той бік, він гарантує безпеку, але від снаряда не врятує, – ми погодилися.

З Дніпропетровська виїхали о 5-й ранку, до Луганська їхали 10 годин. Дорогою записували з Рубаном інтерв’ю стосовно проходження блокпостів, його автомобіля тощо. У Рубана є організація «Офіцерський корпус», до якої входять офіцери у відставці. В них мета – повернути престиж звання офіцера.

Приїхали в місто Щастя, де був батальйон «Айдар», щоби взяти полонених, яких там було 30. Він взяв двох, розмовляв з ними спокійно, без тиску, дав їм води, закурити, бо розумів, що потім від їхніх слів залежатиме наша безпека. Він психологічно робив усе, щоб вони нас побачили й ідентифікували. Ми з ними також познайомилися. Всі люди, яких захопили в полон, автоматично мають передаватися СБУ. Але добровольці їх не передають, бо розуміють, що за допомогою Рубана можуть повернути своїх товаришів. Хоча це юридично й незаконно. З полоненими поводяться нормально, я особисто не бачив сильно побитих людей. Наші вояки таким чином сподіваються, що з їхніми товаришами по той бік фронту поводитимуться відповідно. За словами Рубана, спочатку наших били, особливо сильно, коли відпускали. Він пояснив добровольчим батальйонам, що якщо він приводитиме синіх людей, то вони наших битимуть ще сильніше.

Чи мала знімальна група страховку від каналу? Спеціальні засоби захисту?

Бронежилетів не було, я поясню чому. Рубан сам був без бронежилета, і нам сказав не брати. В багажнику було кілька штук, але вони були розвішені як додатковий захист. А коли ми спілкувалися з тією стороною, виявилося, що було навіть краще, що ми без бронежилетів. Бо приїхавши без броні, ми показали, що віримо: з нами все буде гаразд. На них це справило враження. А від міни бронежилет не врятує.

В нас на кожного журналіста є типова страховка. Щодо якоїсь спеціальної для роботи в зоні бойових дій – це для каналів нова історія.

стеценко-3

Чи проходили ви попередньо якесь навчання для роботи в зоні воєнного конфлікту?

Ні, не проходив, у мене військова кафедра, я офіцер запасу. Тому маю уявлення про спеціальну військову підготовку.

Там, де Рубана не знали, його броньована машина з тонованим склом викликала підозру навіть на українських блокпостах. Кілька автоматів були направлені на нас. Він підходив із папірцем, а його відштовхували. А ми сидимо в машині й думаємо: ми ж свої? Рубан казав, що наші не розуміють, як можна везти полонених без конвою й наручників. І вони не знають, хто там їде. Приміром, про операцію, в якій ми брали участь, знали кілька людей у командуванні ВСУ, добровольчому батальйоні й ми. У Рубана більшість операцій взагалі напівсекретні. І були історії, коли було страшно, що нас зараз свої ж застрелять. Ще це все ускладнюється відсутністю зв’язку. Коли хлопці починають дзвонити командуванню, а там не беруть слухавки.

Одного разу стояли півгодини на українському блокпосту. Ми їхали нібито зеленим коридором, навколо якого постійно стріляли. Тобто цей коридор був зовсім не зеленим. Навколо були вимерлі села. За словами Рубана, найбільша небезпека – це розтяжки на дорогах. Ми їхали дуже швидко, оминаючи гранати й розтяжки.

Як до вас ставилися бойовики? Місцеві жителі? Чи знали вони, що ви саме з українського телеканалу СТБ?

На першому блокпосту терористів полонених, яких ми везли, попросили вийти з машини. Зненацька підлетів один терорист із криками: «Кого привезли?!!» Рубан сказав, що ваших. Але терорист продовжував кричати: якщо приїхали з тієї сторони живі, значить вони укропи. Й почав їх бити. А ми сиділи в машині й думали: якщо вони так б’ють своїх, то що буде з нами?

Коли ми виїжджали, то запитали в Рубана, в якому ми статусі їдемо, які документи брати. Ми думали, що, може, він для нас придумав якусь легенду, а він сказав, що ми їдемо як українські журналісти, тому треба взяти паспорт і журналістські посвідчення.

Нам дали машину, яка нас супроводжувала до Луганської ОГА. Я вперше був у Луганську. Рубан пішов на переговори, а ми чекали його в машині. Тут ми почули вибухи. Стріляли з «Граду».

Попередньої домовленості, що приїдуть журналісти, не було ніякої. Рубан покликав нас познайомитися, але камеру брати не дозволив. Ми вийшли з машини разом із полоненими, підходимо до адміністрації. Люди з автоматами запитали: «Вы кто?» Рубан відповів, що це журналісти з СТБ. Вони були шоковані. Поки ми чекали керівників, які були десь у дорозі, їм уже подзвонили й сказали, що приїхали смертники. Нас хотіли закрити, кричали, що ми фашисти. Але Рубан нас попередив, щоб ми в жодному разі не відповідали на провокацію. У людей своя правда, вони зі зброєю. Потім до нас підлетів чоловік неслов’янської зовнішності з автоматом. Кричав, що напередодні вбили його брата, тому він зараз усіх нас буде вбивати. Я зрозумів, що ця людина, можливо, раніше працювала в Чечні. Таких очей не бачив ніколи, абсолютно безумні очі. Він дивився, тримаючи автомат напоготові. Час для нас завмер. Я геть розгубився. А Рубан сказав терористу: «Ну, стріляй». Йому вдалося вгамувати цього чеченця. Потім нам в інтерв’ю він сказав, я знаю, чи готова людина тебе прямо зараз вбити.

Потім приїхав голова так званого парламенту так званої ЛНР Олексій Карякін і запитав, що ми тут хочемо знімати. Ми відповіли, що процес передачі полонених. Нам спочатку категорично відмовляли, мотивуючи тим, що ми все одно нібито нічого не покажемо. Але потім погодилися.

Спочатку ми ще чекали Рубана, який пішов на переговори. О 18-й дізналися, що українського підполковника, якого ми мали забрати, не доставили. Це вже вшосте, коли обіцяли привезти цю людину і не зробили цього. Нам знову пообіцяли привезти його зранку, і Рубан прийняв рішення залишися ночувати. Ми влаштувалися в єдиному відкритому готелі й були там єдиними клієнтами. Номер коштував 300 грн, але ми вирішили ночувати в люксі, за який заплатили 600. Оскільки спочатку планувалася поїздка туди й назад, то їжі про запас ми не брали, тільки воду. Магазини в місті не працювали. Але за півгодини приїхав сам «спікер парламенту» Карякін і привіз їжу: смажену картоплю й кислу капусту. Вечеряли ми в темряві. На той момент у Луганську не було ні води, ні світла, ні зв’язку. Місто було повністю відрізане від комунікацій.

Вночі я відчув те, що відчувають у Луганську місцеві. Тієї ночі з 23-ї до 3-ї ранку лунали безперервні вибухи. Описати це неможливо. Ми там були добу, й потім потроху почали звикати. Місцеві нам сказали, що також уже звикли, вирішивши, що їм або пощастить, або ні. Коли ми зранку вийшли з власником готелю покурити, почули шелест міни. І він крикнув: «Швидко забігай у готель!». Ми впали в готелі, відчули хвилю від вибуху снаряду, який впав десь за 100-150 метрів. О 12-й перестали бомбити.

Ранкові переговори відбувалися в ресторані, домовлялися про кандидатів на обмін, створення коридору для доставки їжі та води для людей. Ми записали цю розмову. І потім Рубану вдалося домовитися про те, що нам проведуть екскурсію містом і дадуть це зняти на відео. Вони не відразу погодилися, але потім все ж нас повезли містом. До мене тільки на зворотному шляху дійшло, з ким нам довелося спілкуватися.

Ми заїхали в двір, де місцеві готували на вулиці їжу. Люди стали відвертішими. Коли ми запитали, хто стріляє, літня жінка відповіла, що не знає. Наші «екскурсоводи» почали її поправляти, що «військ ЛНР» у тому районі немає. А вона їм сміливо відповіла, що вона не знає: є вони там, чи немає. Тобто вона не побоялася говорити правду т. з. керівнику ЛНР. Не все так однозначно, місцеві жителі критично ставляться до їхньої інформації. На той момент світла не було вже два тижні, а це означало, що два тижні не працював телевізор. Тобто люди перестали дивитися російську пропаганду й почали вмикати мозок, сумніватися. Там залишися люди, яким немає за що й немає до кого виїхати.

Місцеві спочатку думали, що ми – це місія ОБСЄ. А коли дізналися, що ми з Києва, то були реально здивовані. Агресії не було. Але подекуди було важко вгамувати тих, хто на нас кидався, бо там панує махновщина.

Важче було пройти українські блокпости. Найбільша проблема, за словами Рубана, це ротація на наших блокпостах. Там, де його знали, ми проїжджали нормально.

стеценко-4

 Чи бачили ви в Луганську й інших журналістів? Яких?

Не бачили. За два тижні до нашого приїзду був наказ в т. зв. ДНР і ЛНР, згідно з яким там заборонялося працювати абсолютно всім журналістам. Але на той момент у підвалі ОДА сиділи журналісти каналу «112 Україна». Ми про них говорили, але вони сказали Рубану, щоб він привіз журналістів із Russia Today. Думаю, що він зміг їх обміняти.

Робота в зоні конфлікту має багато суворих правил, про які часто кажуть військові. Чи знайомі ви з цими правилами? Ви знімали, коли хотіли, чи виконували вказівки не знімати?

У нас не було обмежень, що знімати, єдине, що ми мали знімати тільки з дозволу Рубана, бо та сторона могла застосувати зброю. Але на екскурсії Луганськом ми знімали все: адміністрацію, людей, машини.

Чи є у вас інформація, яку забороняли знімати? Справа в тому, що заборона знімати й заборона оприлюднювати інформацію – це різні речі. Можливо, ви пізніше її оприлюдните?

Фактично не було. Операція була секретна, і я думав, ми будемо, як у фільмі про Джеймса Бонда, домовлятися, що можна показувати, що ні. Але Рубан сказав, можете показувати, що хочете: обличчя, номери машин тощо.

Чи не вважаєте ви, що недопущення репортерів до зйомок тих чи інших сюжетів загрожує викривленням правдивої картини війни?

Якби ми домовлялися з військовими, ми б не потрапили туди, куди потрапили. Це все йде від понять: АТО чи військовий стан. Через те, що журналісти показують позиції АТО, наших хлопців можуть убити. Я вважаю, що не можна знімати позиції, навіть не можна показувати облич наших хлопців. У плані інформаційної війни ми дуже програємо Росії, нас просто топчуть. Росія – це молот, який б’є сильно за допомогою всіх своїх телеканалів. Росія мала досвід Чечні, Грузії, має досвід зміни світогляду людей, вони знають, як це робити, й у них це добре виходить. А ми не можемо. А це ж правила гри: тебе б’ють, якщо ти не відповідаєш, то тебе поб’ють.

Як до вас ставилися українські військові? Ваші колеги часто скаржаться на негативне ставлення до преси.

Ми з нашими спілкувалися лише в «Айдарі», все було гаразд. Чув, що колеги скаржилися, але зі мною нічого такого не траплялося.

стеценко-5

Чи вважаєте ви, що знімати в зоні бойових дій мають тільки військові журналісти?

Так. Це для нас нова тема. Людина, якій це подобається і яка має навички, зробить кращий матеріал, ніж та, яка від пострілу перелякається. Одна справа, коли людина побачила, прибігла й передала, а інша, коли вона прочитала, включилася і передала глядачам.

Чи хотіли б ви стати військовим журналістом?

Не знаю.

Як ви ставитеся до фотовідеожурналістів, які знімають у добровольчих батальйонах?

Вони допомагають журналістам, дають їм відео. Війна закінчиться, і їхнє відео буде використано для хроніки. У Другій світовій війні також хтось задокументував парад Гітлера. Ми все, що знімаємо, потім покажемо своїм дітям.

Чи не здається вам, що керівництво армії позбавляє українських журналістів можливості розповісти про неї, про зусилля й мужність на ній.

Це дуже складне питання. Ми говоримо про бойовий дух, про те, що треба віддати життя за країну. Але я дуже добре розумію, коли загинуло 900 хлопців, а нам кажуть, що 50, навіщо це робиться. Бо якщо сказати, що 900, то завтра хлопці не підуть в армію. З погляду політики й безпеки країни – це правильно, але з людського погляду…

Часто військові не надають потрібної інформації, прикриваючись військовою таємницею. На вашу думку, чи завжди це вмотивовано, можливо, все ж це цензура?

У нас не налагоджений механізм співпраці з журналістами. Щодо понять пропаганди й контрпропаганди, то ми демократи, й у нас фейки розкриваються миттєво. Щодо цензури, то це в законі прописано, що в такій ситуації вводяться певні обмеження. Але це зараз не працює. Наше командування настільки не готове, що в них руки до цензури не доходять. Загалом це питання інформаційної безпеки.

Яка реакція на ваші сюжети?

Реакція велика, особливо в соціальних мережах. Велика кількість переглядів відео, глядачі залишають багато коментарів. Зараз на сайті в цих сюжетів одні з найбільших переглядів.

стеценко-6

Ви називаєте цей проект сюжетами? Бо за тривалістю це більше нагадує документальні фільми.

Ми не планували знімати багато. Ми хотіли зняти історію про людей, які потрапили в полон. Тих, які вибралися, й тих, хто допоміг це зробити. Але потім у творчому процесі ми зрозуміли, що в нас є історія. Рубан дуже цікаво в інтерв’ю розкривав тему українського полону, тема, яку українці не знали з часів Другої світової війни. Полон в еру максимальної інформаційної свободи – інтернету. І в цю еру людина потрапляє в три квадратні сантиметри й на собі переносить середньовічні допити. Особливістю сучасного полону став телефон. Це придумав Безлєр. Він змушує полонених дзвонити рідним, і це викликає ще більший страх. Бо одна справа сидіти в полоні, коли рідні не знають, що ти там, а інша – коли вони про це дізнаються.

Чи все з відзнятого увійшло в сюжети?

Майже все було показано. Цікава історія того, що залишилося поза за кадром. Те, чого ми не зняли: блокпости бойовиків. Рубан сказав, що відблиск від об’єктива може стати сигналом для снайпера стріляти. Йому все одно, хто сидить у машині. Так само була цікава історія біля Луганської адміністрації, коли нас хотіли розстріляти. На жаль, там ми не могли дістати камеру і зняти.

Канал транслював обидва проекти під час новин, чи й в інший час?

У неділю СТБ показує найкращі спецрепортажі в повторі. Показувалися двома серіями. Згодом я трохи підрізав і злив в один матеріал до 40 хвилин.

 Джерело: www.telekritika.ua, фото Максима Лісового