PCEtLVN0aWNreSBMZWZ0LS0+DQoNCjxzdHlsZSA+DQouZXhhbXBsZV9yZXNwb25zaXZlXzQgeyB3aWR0aDogMTYwcHg7IGhlaWdodDogNjAwcHg7IHBvc2l0aW9uOmZpeGVkOyBsZWZ0OjA7IH0NCkBtZWRpYShtaW4td2lkdGg6IDEzNDBweCkgeyAuZXhhbXBsZV9yZXNwb25zaXZlXzQgeyB3aWR0aDogMTYwcHg7IGhlaWdodDogNjAwcHg7ICBwb3NpdGlvbjpmaXhlZDsgbGVmdDowO319DQpAbWVkaWEobWluLXdpZHRoOiAxNTAwcHgpIHsgLmV4YW1wbGVfcmVzcG9uc2l2ZV80IHsgd2lkdGg6IDI0MHB4OyBoZWlnaHQ6IDYwMHB4OyAgcG9zaXRpb246Zml4ZWQ7IGxlZnQ6MDt9fQ0KQG1lZGlhKG1pbi13aWR0aDogMTYyMHB4KSB7IC5leGFtcGxlX3Jlc3BvbnNpdmVfNCB7IHdpZHRoOiAzMDBweDsgaGVpZ2h0OiA2MDBweDsgIHBvc2l0aW9uOmZpeGVkOyBsZWZ0OjA7fX0NCjwvc3R5bGU+DQoNCjxzY3JpcHQgYXN5bmMgc3JjPSIvL3BhZ2VhZDIuZ29vZ2xlc3luZGljYXRpb24uY29tL3BhZ2VhZC9qcy9hZHNieWdvb2dsZS5qcyI+PC9zY3JpcHQ+DQo8IS0tIGV4YW1wbGVfcmVzcG9uc2l2ZV8zIC0tPg0KDQo8aW5zIGNsYXNzPSJhZHNieWdvb2dsZSBleGFtcGxlX3Jlc3BvbnNpdmVfNCINCiAgICAgc3R5bGU9ImRpc3BsYXk6aW5saW5lLWJsb2NrIg0KICAgICBkYXRhLWFkLWNsaWVudD0iY2EtcHViLTIwNzA4OTAyNTYzMzc3NjUiDQogICAgIGRhdGEtYWQtc2xvdD0iMzkxODM2OTIwMyI+PC9pbnM+DQo8c2NyaXB0Pg0KKGFkc2J5Z29vZ2xlID0gd2luZG93LmFkc2J5Z29vZ2xlfHwgW10pLnB1c2goe30pOw0KPC9zY3JpcHQ+PCEtLVN0aWNreSBSaWdodC0tPg0KDQoNCjxzdHlsZSA+DQouZXhhbXBsZV9yZXNwb25zaXZlXzIgeyB3aWR0aDogMTYwcHg7IGhlaWdodDogNjAwcHg7IHBvc2l0aW9uOmZpeGVkOyByaWdodDowOyB9DQpAbWVkaWEobWluLXdpZHRoOiAxMzQwcHgpIHsgLmV4YW1wbGVfcmVzcG9uc2l2ZV8yIHsgd2lkdGg6IDE2MHB4OyBoZWlnaHQ6IDYwMHB4OyAgcG9zaXRpb246Zml4ZWQ7IHJpZ2h0OjA7fX0NCkBtZWRpYShtaW4td2lkdGg6IDE1MDBweCkgeyAuZXhhbXBsZV9yZXNwb25zaXZlXzIgeyB3aWR0aDogMjQwcHg7IGhlaWdodDogNjAwcHg7ICBwb3NpdGlvbjpmaXhlZDsgcmlnaHQ6MDt9fQ0KQG1lZGlhKG1pbi13aWR0aDogMTYyMHB4KSB7IC5leGFtcGxlX3Jlc3BvbnNpdmVfMiB7IHdpZHRoOiAzMDBweDsgaGVpZ2h0OiA2MDBweDsgIHBvc2l0aW9uOmZpeGVkOyByaWdodDowO319DQo8L3N0eWxlPg0KPHNjcmlwdCBhc3luYyBzcmM9Ii8vcGFnZWFkMi5nb29nbGVzeW5kaWNhdGlvbi5jb20vcGFnZWFkL2pzL2Fkc2J5Z29vZ2xlLmpzIj48L3NjcmlwdD4NCjwhLS0gZXhhbXBsZV9yZXNwb25zaXZlXzIgLS0+DQo8aW5zIGNsYXNzPSJhZHNieWdvb2dsZSBleGFtcGxlX3Jlc3BvbnNpdmVfMiINCiAgICAgc3R5bGU9ImRpc3BsYXk6aW5saW5lLWJsb2NrIg0KICAgICBkYXRhLWFkLWNsaWVudD0iY2EtcHViLTIwNzA4OTAyNTYzMzc3NjUiDQogICAgIGRhdGEtYWQtc2xvdD0iMzM0MDc0OTY4MyI+PC9pbnM+DQo8c2NyaXB0Pg0KKGFkc2J5Z29vZ2xlID0gd2luZG93LmFkc2J5Z29vZ2xlfHwgW10pLnB1c2goe30pOw0KPC9zY3JpcHQ+
PHNjcmlwdCBkYXRhLW91dHN0cmVhbS1pZD0iMTI0OSINCmRhdGEtb3V0c3RyZWFtLWZvcm1hdD0iZnVsbHNjcmVlbiIgZGF0YS1vdXRzdHJlYW0tc2l0ZV9pZD0iU1RCX0Z1bGxzY3JlZW4iIGRhdGEtb3V0c3RyZWFtLWNvbnRlbnRfaWQ9InZpa25hLnN0Yi51YSIgc3JjPSIvL3BsYXllci52ZXJ0YW1lZGlhLmNvbS9vdXRzdHJlYW0tdW5pdC8yLjAxL291dHN0cmVhbS11bml0Lm1pbi5qcyI+PC9zY3JpcHQ+

Рік минув зі стрілянини в Каравані: справу закрили, питання лишилися

Вікна-Новини

Вікна 22:00

Минув рік у резонансній справі, коли Ярослав Мазурок у столичному супермаркеті розстріляв трьох правоохоронців. Сьогодні його нема серед живих. Мазурка через місяць після злочину знайшли мертвим. Офіційно справу закрили, але питання лишилися. Родичі й досі не вірять, що він міг убити людей. З ними спілкувалися «Вікна».
Справа Мазурка стала найважчою в історії української міліції. В Буквальному сенсі. 830 томів. Чотириста кілограмів інформації. Тільки експертиз 230. І сотні людських доль, що змінила рік тому стрільба у Каравані. 
26 вересня в торгівельному центрі море народу. Хлопець, років 30 в шкіряній куртці, краде флеш-карту. Вартістю в 100 гривень. Камери це фіксують. Хлопця зупиняє охорона. Відводить в кімнату. Через хвилину він вибігає з магазину. В кімнаті охорони лишилося три мертвих тіла. 
«Может не в рифму будет. Но касается каждой матери. И нас матерей и матери Мазурка. Оно связано с годовщиной. Можно я прочитаю… Дни проходят в своем исчислении. И ничто не минует их ход. С тяжелой душевной болью прошел этот черный год», – сказала Інна Марченко, мати вбитого.
Її син Дмитро був інженером відеоспостереження. Саме він помітив крадіжку і викликав охорону. Цього року його мама стала часто ходити в церкву. Ставить свічки за жертв і за вбивцю. 

«Я ставлю свечки за четырех. На земле свой суд, на небе идет свой. Как они нас рассудят, я не знаю», – каже Інна Марченко, мати вбитого.
У молитвах просить, щоб в її серці не було ненависті. Батько кинув роботу. Не витримує. Часто згадує як в молодості в армії отримав два поранення, майже в серце – і вижив. Син отримав теж два поранення. 
На 6-й день пошуків вбивці міністр назвав прізвище стрільця – Ярослав Мазурок. Працював охоронцем. Добре знався на зброї. Почалась гігантська операція. Міліція перекривала кордони. Запропонована нагорода. Українці щодня повідомляють про десятки схожих на Мазурка сусідів. За півтора місяця міліція повідомила – Мазурка знайшли, мертвим, в парку. 
Володимир Поліщук тоді був головним речником міліції. За рік після трагедії в Каравану змінилось і його життя. Він пішов з органів, бо втомився мовчати. Зараз він без погонів і може говорити набагато більше. Наприклад, офіційна версія – Мазурок втомився ховатися і вбив себе. Нині колишній міліціонер каже, то не факт. 
«- Ви не думали що Мазурка хтось застрелив? – Такі версії лунали в ЗМІ. На сто відсотково я і досі не можу точно сказати… Якщо б він був живим, він міг би, взяти на себе вбивство трьох людей в Каравані, але міг спростувати вину в інших злочинах», – висловився Володимир Поліщук, екс-речник МВС.
Офіційна версія міліції – Мазурок вбив охоронців, бо боявся зустрічі з міліцією. Тож він мав щось приховувати. Ймовірно – інші злочини, які після смерті повісили на нього. А саме 8 вбивств та 2 замахи на вбивство, які були вчинені в Києві та області в 2004-12. 
На Львівщині в невеличкому селі живе стара жінка – мати Ярослава Мазурка. Вона переконана – публічно поховали не її рідного сина. Жінка твердить – її син нікого не вбивав. Його підставили.
«Бийте, ріжте, забивайте – мене ніхто не заставить, хоч живою мене закопають у землю, не заставлять мене сказати, що я поховала свою дитину!» – каже мати Ярослава Мазурка.
Згадуючи сина, вона увесь час плаче. Матір Мазурка ні на мить не втрачає надії, що її син одного дня повернеться у батьківську хату. Жінка навіть посеред ночі прокидається від найменшого шуму – думає, що то її Славко. 
«Я вже рік часу в своїй спальні виходжу, вікно відкриваю, третя година ночі, кажду ніч і кличу Славік. Як сніги завіяло-замело, я виходила дивилася чи не має слідів мого сина. І доки буду жити – доти й буду його чекати», – сподівається мати Ярослава Мазурка.
Її чорний рік пройшов в щоденних молитвах. І щовечора вона виходить до залізниці. Чекає.