PCEtLVN0aWNreSBMZWZ0LS0+DQoNCjxzdHlsZSA+DQouZXhhbXBsZV9yZXNwb25zaXZlXzQgeyB3aWR0aDogMTYwcHg7IGhlaWdodDogNjAwcHg7IHBvc2l0aW9uOmZpeGVkOyBsZWZ0OjA7IH0NCkBtZWRpYShtaW4td2lkdGg6IDEzNDBweCkgeyAuZXhhbXBsZV9yZXNwb25zaXZlXzQgeyB3aWR0aDogMTYwcHg7IGhlaWdodDogNjAwcHg7ICBwb3NpdGlvbjpmaXhlZDsgbGVmdDowO319DQpAbWVkaWEobWluLXdpZHRoOiAxNTAwcHgpIHsgLmV4YW1wbGVfcmVzcG9uc2l2ZV80IHsgd2lkdGg6IDI0MHB4OyBoZWlnaHQ6IDYwMHB4OyAgcG9zaXRpb246Zml4ZWQ7IGxlZnQ6MDt9fQ0KQG1lZGlhKG1pbi13aWR0aDogMTYyMHB4KSB7IC5leGFtcGxlX3Jlc3BvbnNpdmVfNCB7IHdpZHRoOiAzMDBweDsgaGVpZ2h0OiA2MDBweDsgIHBvc2l0aW9uOmZpeGVkOyBsZWZ0OjA7fX0NCjwvc3R5bGU+DQoNCjxzY3JpcHQgYXN5bmMgc3JjPSIvL3BhZ2VhZDIuZ29vZ2xlc3luZGljYXRpb24uY29tL3BhZ2VhZC9qcy9hZHNieWdvb2dsZS5qcyI+PC9zY3JpcHQ+DQo8IS0tIGV4YW1wbGVfcmVzcG9uc2l2ZV8zIC0tPg0KDQo8aW5zIGNsYXNzPSJhZHNieWdvb2dsZSBleGFtcGxlX3Jlc3BvbnNpdmVfNCINCiAgICAgc3R5bGU9ImRpc3BsYXk6aW5saW5lLWJsb2NrIg0KICAgICBkYXRhLWFkLWNsaWVudD0iY2EtcHViLTIwNzA4OTAyNTYzMzc3NjUiDQogICAgIGRhdGEtYWQtc2xvdD0iMzkxODM2OTIwMyI+PC9pbnM+DQo8c2NyaXB0Pg0KKGFkc2J5Z29vZ2xlID0gd2luZG93LmFkc2J5Z29vZ2xlfHwgW10pLnB1c2goe30pOw0KPC9zY3JpcHQ+PCEtLVN0aWNreSBSaWdodC0tPg0KDQoNCjxzdHlsZSA+DQouZXhhbXBsZV9yZXNwb25zaXZlXzIgeyB3aWR0aDogMTYwcHg7IGhlaWdodDogNjAwcHg7IHBvc2l0aW9uOmZpeGVkOyByaWdodDowOyB9DQpAbWVkaWEobWluLXdpZHRoOiAxMzQwcHgpIHsgLmV4YW1wbGVfcmVzcG9uc2l2ZV8yIHsgd2lkdGg6IDE2MHB4OyBoZWlnaHQ6IDYwMHB4OyAgcG9zaXRpb246Zml4ZWQ7IHJpZ2h0OjA7fX0NCkBtZWRpYShtaW4td2lkdGg6IDE1MDBweCkgeyAuZXhhbXBsZV9yZXNwb25zaXZlXzIgeyB3aWR0aDogMjQwcHg7IGhlaWdodDogNjAwcHg7ICBwb3NpdGlvbjpmaXhlZDsgcmlnaHQ6MDt9fQ0KQG1lZGlhKG1pbi13aWR0aDogMTYyMHB4KSB7IC5leGFtcGxlX3Jlc3BvbnNpdmVfMiB7IHdpZHRoOiAzMDBweDsgaGVpZ2h0OiA2MDBweDsgIHBvc2l0aW9uOmZpeGVkOyByaWdodDowO319DQo8L3N0eWxlPg0KPHNjcmlwdCBhc3luYyBzcmM9Ii8vcGFnZWFkMi5nb29nbGVzeW5kaWNhdGlvbi5jb20vcGFnZWFkL2pzL2Fkc2J5Z29vZ2xlLmpzIj48L3NjcmlwdD4NCjwhLS0gZXhhbXBsZV9yZXNwb25zaXZlXzIgLS0+DQo8aW5zIGNsYXNzPSJhZHNieWdvb2dsZSBleGFtcGxlX3Jlc3BvbnNpdmVfMiINCiAgICAgc3R5bGU9ImRpc3BsYXk6aW5saW5lLWJsb2NrIg0KICAgICBkYXRhLWFkLWNsaWVudD0iY2EtcHViLTIwNzA4OTAyNTYzMzc3NjUiDQogICAgIGRhdGEtYWQtc2xvdD0iMzM0MDc0OTY4MyI+PC9pbnM+DQo8c2NyaXB0Pg0KKGFkc2J5Z29vZ2xlID0gd2luZG93LmFkc2J5Z29vZ2xlfHwgW10pLnB1c2goe30pOw0KPC9zY3JpcHQ+

Гордість країни: прикордонники, ризикуючи життям, не дали смертнику вбити людей

Вікна-Новини

Вікна 22:00
 
Вони ризикували власним життям, аби не дати смертникові вбити десятки людей. Ця історія кілька місяців тому сколихнула всю Україну. На прикордонному пункті Бачівську, на Сумщині, терорист-смертник учинив собі вибух, аби не потрапити до рук правоохоронців. Жертв у цієї трагедії могло бути значно більше, коли б не двоє прикордонників – Микола Усок та Руслан Божок. 
«Я увидел в его зубах чику. За эти 3 секунды у меня вся жизнь перед глазами пролетела. Я был уверен, что я умру», – каже прикордонник Микола Усок.
Чоловік виявився громадянином Російської федерації. Він належав до терористичного угруповання. Про це свідчить флешка, яку знайдено при ньому. На фотокартках він у горах позує з автоматами. Аби убезпечити себе від розкриття, власноруч змайстрував вибуховий пристрій. Ця людина тримала при собі вибухівку з метою самознищення, аби не потрапити до рук правоохоронців.
Для перетину кордону він найняв кількох людей молдовської національності. Найняв автомобіль, у якому сховався, аби не потрапити до рук прикордонників.
«В 0 часов 3 минуты меня по рации вызвал старшина Божок на линию паспортного контроля», – розповідає прикордонник Микола Усок.
«Стоял Мерседес, я представился и попросил водителя выйти из салона, посмотрел в салон, во время опроса попросил открыть багажник. Стояло несколько сумок гражданских обычных», – розповідає прикордонник Руслан Божок.
Та за сумками пильний прикордонник угледів щось підозріле.
«Я говорю, водитель, приподымите одеяло! Покажите что там. Он поднял одеяло и оттуда поднялся человек. Я спросил, это что за человек, он ответил, так тоже с нами едет, я переспросил, так сколько вас? Я уже тогда понял, но на всякий случай переспросил у него», – розповідає прикордонник Руслан Божок.
Руслан Божок кличе старшого зміни. Той розуміє небезпеку й запрошує водія та людину, яка була під ковдрою, на паспортний контроль.
 
«Было видно что паспорт не его. Первую ошибку он сделал в годе рождения, в паспорте было написано 82, а он сказал 86-й», – розповідає прикордонник Микола Усок.
Микола Усок наказує колезі принести металошукача. Адже розуміє – це не простий заробітчанин.
«Придя с металлоискателем , захожу в вагончик, подымаю металлоискатель…», –  розповідає прикордонник Руслан Божок.
«В этот момент гражданин Молдовы с необыкновенной скоростью выскочил с вагончика. Гражданин Кабардино-Балкарии стоял ко мне спиной. Когда он повернулся, и увидел меня с металлоискателем, я увидел у него в зубах чику.
Глаза эти я никогда не забуду, глаза волка. Он хотел выскочить на улицу. 
За мной были ребята, за которых я был в ответе. Очень много было проезжающих. Если бы осколки разлетелись, то человек 20 как минимум бы, я так думаю. Я схватил его за руку, и остановил. Сзади навалился Руслан Божок на меня. За эти 3 секунды у меня вся жизнь перед глазами пролетела. Я был уверен, что я умру», – розповідає прикордонник Микола Усок.
«Прозвучал звонок, голос женский, сказал иди на приемный покой, я сейчас привезу Колю, единственное, что я спросила – жив ли он, и они сказали да!», – згадує Ганна, дружина Миколи Уска.
Руслан Божок зазнав скалками численних травм голови та живота. Старшому зміни Миколі Ускові залізні шматки вибухівки вразили око. А праву руку практично відірвало.
«6 часов рука была без крови, в организм пошли токсины – отказали почки, отказали легкие, отказало сердце. Была клиническая смерть, 3 раза запускали сердце мое», – згадує прикордонник Микола Усок.
«Я не допускала того, что он умрет. Я была уверена, что он должен выжить! Он должен выжить ради меня, ради детей, ради мамы. Когда он пришел в себя, первое, что он спросил «Где Анечка?». А я, когда подошла, не знаю, помнит он это или нет, он протянул руку мне, и медсестра сказала, что он хочет взять тебя за руку! И я сказала, что я буду всегда рядом, говорю, дорогой, я буду всегда рядом!» – каже Ганна, дружина Миколи Уска.
Від дня трагедії минуло вже кілька місяців. Бойовим товаришам нарешті дозволили провідати одне одного. Із них досі виймають уламки, та вони вже готові повернутися на службу. За цей учинок їх нагородили медалями за відвагу.
«На моем месте поступил бы каждый так, это работа. Помните пословицу, есть такая профессия – родину защищать!» – каже прикордонник Микола Усок.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: